Хрестоматія позакласне читання 2 клас НУШ - Курганова Н. В. 2019

Мишенятко Мицик
Полиця 2. Оповідання про тварин

Подарунок

Добридень!

Добридень, це я...

Ні, ні, ви вже не туди дивитесь: я тут, унизу. Бачите? Дуже приємно.

Мене звуть Мицик, мишенятко Мицик. Добре, що ми з вами зустрілися.

У мене сьогодні велика радість, така велика, що обов'язково треба з кимось поділитися. Моя сусідка, тіточка Марина, збирається подарувати мені отако-о-ого кота... Вона вже навіть пішла по нього, а я ось сиджу собі та й думаю: за що мені, такому малому, отакий великий подарунок. Я ніякісіньких подвигів не робив, просто виконував усе, що мені належить робити.

Їй-право!

Не вірите — можу розповісти.

Тільки треба якнайшвидше, бо зараз прийде тіточка Марина з подарунком, тоді вже мені буде не до вас. Отож, спочатку про...

ДРУЖЕ!

* Хто розповідає нам цю історію? З чиєї точки зору ми будемо сприймати всі події?

* Який «подарунок» готує гіточка Марина для Мицика?

Новосілля

Колись у мене була окрема нірка на околиці міста. Одного разу прийшли каменярі та теслі та й добудували до неї льох, різні приміщення, коридори, сходи. Вийшов такий собі великий будинок з однією ніркою, трьома кімнатами й кухнею.

Майстри так поспішали на нове будівництво, що забули зробити з моєї нірки хід до їдальні. Та я не хотів їх турбувати й зробив усе сам: прогриз чудові дверцята-щілинку за буфетом.

Коли все було готове, я вирішив, що настав час познайомитися із сусідами й привітати їх із новосіллям. Я пригладив вуса, шерстку, як годиться, і визирнув із нірки. На мене одразу війнуло вареною куркою. «Дуже добре, — подумав я, — потрапив прямо на урочисте свято: господарі обідають!»

Так воно й було. За столом, одне проти одного, сиділи гладка тіточка в окулярах і худенький хлопчик, її син. Це й були мої сусіди — тіточка Марина і Петрик. Мені вони одразу сподобалися: люблю людей, які обідають.

Я навшпиньки забіг до кімнати, тихесенько побажав їм смачного та й примостився під Петриковим стільцем. Тут було дуже весело: Петрик дриґав ногами й розсипав на всі боки крихти.

Коли я з'їв усі смачні шматочки, то постукав по Петриковому черевику й попросив добавки. Петрик побачив мене і зрадів. Він одразу заліз під стілець і пригостив мене чудовим шматком курятини.

Тіточка Марина теж зацікавилася і спитала:

— Що ти там робиш?

— Гостя пригощаю, — відповів Петрик.

— Негайно сядь на місце! — наказала тіточка Марина. — Під час обіду всі повинні сидіти за столом.

Я миттю здогадався, що й мене теж запрошують. Та було якось ніяково: тільки-но познайомились — і вже до столу! І я залишився на тому ж місці, де й був раніше. Петрик зрозумів мене і кинув під стілець цілу курячу ніжку.

Тут уже тіточка Марина не витримала — нахилилася й подивилась на мене крізь свої товсті окулярі.

— Ой! Ой! Боже ж мій, що ж це таке?! — зойкнула вона. — Лови його! Лови!

І вони вдвох стали за мною ганятися, щоб посадити за стіл.

Потім тіточка Марина скочила з ногами на диван і звідтіля стала подавати команди:

— Петрику, він під стільцем! Петрику, він під столом! Швидше, швидше!

Спочатку ми з Петриком просто бігали, а потім стали гратися в горюдуба.

Він ганявся за мною, а я — за ним. Ми так веселилися, аж усі меблі двиготіли. А коли Петрик наштовхнувся на стіл — тарілки, всі як одна, пострибали на підлогу й розлетілися на дрізки.

Бах-дзінь! Дзінь-бах! Почалася справжня музика.

Тіточка Марина також пожвавішала. Вона почала бігати по дивану й шпурляти в мене різні речі. Було дуже весело.

Я був радий, що зумів отак розворушити своїх нових сусідів. Петрик теж був задоволений. А от із тіточкою Мариною раптом стало зле: вона лягла на диван і, дивлячись на тарілчані дрізки, жалібним голосом промовила:

— Життя нема з цією дитиною!

Але Петрик одразу її заспокоїв. Він пояснив, що посуд б'ють на щастя.

Тоді тіточка Марина ще гірше забідкалася:

— А черевики щотижня теж б'ють на щастя?! А двійки в зошитах — теж на щастя?! А мені самій по господарству крутитися — теж велике щастя?!

Тут я зрозумів, що прийшов веселощам кінець, що час закочувати рукава й братися за діло. Коли в домі труднощі — сусіда не повинен стояти осторонь. Зразу ж почну їм допомагати.

Ось тільки мені чомусь здається, що тіточка Марина мене боїться. Якби це було не так, вона б теж гралася з нами в горюдуба, а не залазила б із брудними ногами на диван. Я зовсім не хотів, щоб мене боялися, я хотів, щоб мене всі любили. Тому треба було перш за все з'ясувати.

ДРУЖЕ! Зовсім нічого не розумію. Допоможи мені.

* Що й до чого прибудували? Як гадає Мицик? А як думаєш ти?

* Навіщо, з точки зору Мицика, ганялись за ним? А з твоєї точки зору?

Чому тіточка Марина мене боїться

Виявляється, що у тіточки Марини в окулярах — збільшувальні скельця. Коли я дивлюся їй у вічі, то бачу справжні чайні блюдця. Значить, я теж здаюся їй набагато більшим, ніж то я насправді. Цілком можливо, що вона вважає мене за слона. Адже слони так само сірого кольору. І в них так само великі вуха. Тільки хвіст у слонів спереду, а не ззаду, як у мишей. Але ж тіточка Марина може цього й не знати і тому боїться.

Я радий, що я не слон. Якби я був такий великий, як слон, хіба ж зміг би я залазити в свою нірку?

А може, тіточка Марина на мене образилась? Зараз усі будують собі окремі квартири, а в неї, виявилось, із сусідом. Але ж то не я, а вона до мене присусідилась. Проте я не думаю ображатися, а навпаки — я радий.

Тіточці Марині доведеться з цим примиритися, бо без мене тепер у домі не обійтися. Ну хто ж, наприклад, як не я, має зайнятися Петриковим вихованням? Про це я вам зараз розповім.

ДРУЖЕ! Знову потрібна твоя допомога!

* Як гадає Мицик, чому його боїться «сусідка»? А ти як гадаєш?

* Чи правда, що у слонів хвіст спереду?

Як я допомагаю Петрикові робити уроки

Петрик мені сподобався одразу. Особливо коли я побачив його ручки й олівці. Всі вони погризені. У нього це дуже добре виходить. До того ж усі його книжки, іграшки, моделі звалені в одну чудову купу. Там є й шурхот-ливий цигарковий папір, і смачний борошняний клей, і старі каштани, і навіть солодкі обгортки від цукерок. Ми з ним любимо порпатися в цій купі, а я частенько відпочиваю в ній по обіді: зариюсь і сплю. Раніше тіточка Марина цю купу прибирала, а тепер чомусь не доторкується до неї. Купа зросла, і в ній тепер, мабуть, може сховатися справжній слон.

Ми з Петриком живемо дружно і перш за все готуємо разом уроки. Робиться це так.

Петрик розкладає на столі підручники й зошити, бере до рук кулькову ручку і починає її гризти: прикидається, нібито думає. А коли тіточка Марина йде до кухні варити нам обід, він одразу ж кладе біля буфета шматочок ковбаси.

Ковбаса — це наш умовний сигнал. Він так смачно пахне, що я миттю вибігаю з нірки й з'їдаю весь умовний сигнал. Потім залажу до Петрика на стіл, і ми починаємо робити уроки.

Петрикова шкільна форма теж сірого кольору, як і у мене шерстка, і ми з ним виглядаємо, як два старанні учні. Петрик пише, а я дивлюся — гарно чи ні. Найбільше ми любимо писати літери «Ш» або «Т», писані. Тому що в цих літерах по три палички. Але Петрикові завжди здається, що трьох паличок замало, і він пише їх шість або сім — йому не шкода. Виходить дуже гарна літера, схожа на паркан.

Ну, а коли в зошиті вже є паркан, то за ним кортить намалювати дерево або цілий садок. А коли за парканом вже є дерева, то на них мають рости фрукти.

Фрукти робити також неважко. Треба на кожному дереві намалювати красиві кульки. І на деревах одразу ж виростають сині яблука, сині груші і навіть сині дині. Треба тільки не шкодувати сили. От, скажімо, якщо Петрик напише слово «каша», то виходить дуже смачна каша, з фруктами.

Одного разу, коли така «каша» була вже майже готова, з кухні прибігла тіточка Марина й стала Петрика лаяти: вимагати, щоб він переписав усе з самого початку наново. Але Петрик заявив, що переписувати не буде, а тільки, може, зітре плями. І нехай йому ще за це скажуть спасибі. І стирати їх він буде лише тоді, коли тіточка Марина знову піде до кухні. Тіточка Марина на все погодилась, аби роботу було виправлено. «Піду, піду, піду!» — загукала вона і хряснула дверима. Ну, а Петрик поліз у нашу купу шукати гумку.

Я вже вам, здається, розповідав про цю купу: в ній тепер не те що гумку, а й самого Петрика не знайдеш.

Коротше кажучи, цього разу я вирішив допомогти йому не порадою, а ділом. Поки Петрик шукав гумку, я заліз на зошита і старанно почав вигризати сині яблука, груші і дині. Коли повернулася тіточка Марина, я саме кінчав останню диню.

Та раптом сталася неприємність.

Тіточка Марина зразу здогадалася, що Петрикова робота не самостійна, що сам Петрик ніколи не зміг би в зошиті вигризти такі акуратні дірочки. І вона заходилася ще дужче його лаяти. А потім схопила важкий підручник і кинула його в куток, туди, де я заховався. Книжка влучила мені прямо в голову, аж в очах затьмарилося.

Загалом, дісталося нам обом. Та я на тіточку Марину не образився, бо зрозумів, що це вона й про мене турбується, хоче, щоб я вчився. Недаремно ж вона в мене підручником кинула. «Навчання — світло, неуцтво — темрява!» Отож мені й затьмарилося в голові.

«Треба негайно братися до науки!» — подумав я. Але саме в ці дні наближалася надзвичайно важлива подія: в Петриковій школі готувався костюмований бал-маскарад, і навчання довелося відкласти.

Я вирішив: допоможу Петрикові зробити маскарадний костюм і прославлю його на всю школу. Тому в наступній розповіді ви дізнаєтесь...

ДРУЖЕ!

* Навіщо гіточка Марина кинула в Мицика підручник? Як думає Мицик? А як гадаєш ти?

* Намалюй букву «НІ» так, як її пише Петрик, спробуй намалювати відоме тобі «дерево за парканом».

Як ми з Петриком готувалися до маскараду

Ще зранку ми з Петриком приготували фарби, пензлики, картон і папір, а по обіді взялися до роботи.

Вирішено було зробити маску лева. Грізну, страшну, щоб усі лякалися. Комісія, яка роздаватиме призи, побачить, розбіжиться й одразу віддасть Петрикові перший приз. Спочатку ми вирізали з картону голову лева. Потім проробили дірки для очей і пащі.

Залишилося тільки пофарбувати. Ось тут-то й вийшла затримка — стара історія з пензликами: тільки мазнеш ними по паперу, як вони одразу ж лисіють.

Минуло рівно дві хвилини — і в Пет-рикових руках залишилися тільки палички, а всі щетинки опинилися на масці. Вийшов якийсь непоголений лев. Робота припинилася.

Недовго думаючи, Петрик побіг у магазин по нові пензлі. Тоді за діло взявся я: у мене ж пензлик не магазинний, а мій власний — хвіст. Вже ж він так швидко не полисіє! Я умочив хвіст у найяскравіші фарби і почав водити ним по морді лева.

За хвилину все було готове.

Лев вийшов ще страшніший, аніж ми того хотіли, — синій, чорний, зелений.

«Ох, і зрадіє ж Петрик!» — подумав я.

Але все вийшло не так, як я гадав. Петрик чомусь розсердився й роздер маску на дрібні шматки. А на другу маску картону вже не було. Довелося вигадувати інший костюм. Думали, думали, нарешті придумали. Петрик почав стрибати по кімнаті й радісно вигукувати:

— Я знаю, знаю, що робити! Я прийду на маскарад татуйованим індіанцем! Не треба мені ніякого картону — я сам себе розфарбую!..

Петрик швидко роздягнувся до пояса, поставив перед собою дзеркало і взявся за фарби. Спочатку він червоними і жовтими смугами розфарбував своє обличчя. Навіть на спині він примудрився провести різні лінії. Вийшов чудовий індіанець. Коли ж він устромив у волосся куряче перо, то стало ясно, що такого костюма ні в кого на маскараді не буде.

Я так позаздрив Петрикові, що вирішив також перефарбуватися — зробитися індіанським мишеням. У блюдечці залишалася густо розведена зелена фарба.

Я заліз у блюдце, покачався трохи і виліз. Лапи й ніс я вмочив у залишки червоної фарби — і справу було скінчено. Костюм у мене вийшов не гірший, ніж у Петрика. Потім ми почали з ним бігати по кімнаті й верещати, як індіанці. А я ще до того ж поплазував на череві і покачався на спині. Тому підлога в кімнаті теж стала індіанською.

— Ну, час вирушати! — сказав Петрик.

А я подумав, що добре було б узяти з собою на маскарад і підлогу, бо вона стала дуже гарна, ніхто її не впізнає. Так воно й сталося.

Саме в цю хвилину до кімнати зайшла тіточка Марина. Вона спочатку захиталася, потім сплеснула руками, потім вигукнула:

— Що ж це робиться? Квартири не впізнати!..

— Еге ж, — сказав Петрик, — тому що ми індіанці! Ми йдемо на маскарад!

— Зараз буде тобі маскарад! Зараз ти в мене дістанеш прочуханки! — закричала тіточка Марина і силоміць потягла індіанця у ванну.

Я без Петрика до школи на маскарад, звичайно, не пішов, адже це було б нечесно, не по-товариському. Тому я також побіг до ванної.

Тіточка Марина влаштувала Петрикові не лише головомийку, а й спиномийку і всяку іншу мийку, а я сидів під ванною і чекав своєї черги. Коли Петрик знову став Петриком, а не індіанцем, я підбіг до тіточки Марини і попросив, щоб вона мені також зробила спиномийку, лапомийку і хвостомийку.

Але тут стався нещасний випадок. Тіточка Марина глянула на мене, змахнула руками и заволала:

— Ой, ой, він уже зелений!

Звичайно, я був зелений. Який же ще?.. Але тіточка Марина, видно, подумала, що в мене якась зелена хвороба, і так розхвилювалася, що знепритомніла. Я став пищати: «Рятуйте! Рятуйте! Швидше рятуйте тіточку Марину!..» І пищав доти, аж доки не прийшов лікар із великим шприцом і не зробив тіточці Марині укол.

А ми з Петриком одразу поховались за шафу, щоб нам помилково теж не зробили укол.

Потім тіточка Марина довго скаржилася лікареві на своє важке життя.

Вона казала, що тепер їй все здається зеленим і все вона плутає й плутає.

Вранці їй треба було поладнати черевики і підсмажити картоплю, а вона поладнала картоплю і підсмажила черевики...

Завтра вона жде гостей, а в хаті в неї коїться неймовірний гармидер.

Того вечора ми всі втрьох мили в кімнаті індіанську підлогу. А тіточка Марина ще встигла учинити тісто для пирогів.

Тут я подумав, що через Петрика зовсім не приділяю уваги тіточці Марині і вона, звичайно, на мене ображається.

Тепер допоможу тіточці Марині.

ДРУЖЕ! Геть нічого не розумію!

* Що таке «головомийка»? А як це слово розуміє Мицик?

* Які на вигляд індіанці?

* Що просив Мицик у тіточки Марини, коли був у ванній?

Як я допомагав тіточці Марині робити пиріжки з маком

За той час, як до мене підселилися сусіди, я проробив у домі велику роботу: у всіх шафах і буфеті прогриз невеличкі дірочки.

Це для того, щоб тіточка Марина знала, де в неї лежать які продукти.

Дірочки в домі — це наче дірочки в швейцарському сирі: чим їх більше, тим краще. Скажімо, тіточка Марина хоче, щоб усі мали її за добру господиню, бачили, що в її господі всього вдосталь, є що їсти й пити. Чудово, нехай милуються. Я нагризу їй стільки дірочок, що весь будинок аж світитиметься. Мені неважко. Я за добро сплачую добром. Нехай тіточка Марина бачить, що я не дурно їм хліб, сало, борошно, масло, смалець, сметану, ковбасу, сосиски, сардельки, сир, цукор, манку, гречку, вівсянку, рис, макарони, свічки і взагалі все, що вона для мене приносить.

Окрім дірочок я допомагав ще тіточці Марині готувати різні страви.

Але пиріжки з маком ми з нею робили вперше.

Зранку тіточка Марина розкачала тісто, нарізала його кружечками, натовкла маку.

Я знав, що їй знадобиться моя допомога, адже вона погано бачить.

А тут ще свої окуляри кудись поділа. Це відкрилося одразу, як тільки вона стала накладати мак на тістяні кружечки: на один мало покладе, на другий забагато.

От я й узявся від'їдати зайвину, щоб у неї пиріжки вийшли однакові, їв-їв, аж поки спати схотілося. Від маку всіх на сон хилить, це вже здавна відомо.

Дивився я на тісто, позіхав і думав: «З цього може вийти гарна постіль — м'якенька та смачненька. Треба в тіточки Марини позичити кавалок. Схотів — поспав, схотів — поїв... Ось візьму зараз і приляжу на вільний коржечок...»

Та поки я позіхав, проґавив останній коржечок: тіточка Марина на нього вже маку наклала. Довелося йти на своє місце. Але до нірки я не дійшов, сон звалив мене по дорозі, просто під шафою. Прокинувся я від Петрикових вигуків.

— Ура! — гукав він. — Пиріжки готові! Дивіться, які в нас пиріжки!

І справді, пиріжки вдалися пухкі, рум'яні. Дивився я на них і думав: «Молодець все ж таки тіточка Марина: сама без мене діло завершила!» Петрик і мені дав пиріжка покуштувати. Та я вже більше маку не їв, вирішив — на сьогодні досить. Бо ще при гостях позіхати почну, незручно буде.

Коли ввечері прийшли гості, тіточка Марина налила всім чаю й поставила на стіл блюда з нашими пиріжками. Я все те спостерігав з-під шафи. Гості їли й нахвалювали.

— Чудово! — прицмокували вони язиками. — Сто штук з'їси й ще забажаєш!

А одна гостя особливо розхвалювала. Вона розглядала пиріжки й казала господарці:

— Вони ще й з візерунками! Надзвичайний малюнок, якась-то пташина лапка...

Тіточка Марина придивилася й зойкнула:

— Яка пташина?! Та це ж, це ж...

І зразу стала мене шукати.

Тут усі гості підхопилися, загукали й почали за мною ганятися, щоб узнати рецепт — як готувати пиріжки з візерунками.

Але ж ви знаєте мою скромність. Я від своєї роботи не відмовляюсь — усі її бачили, але слава мені не потрібна. Хай вона дістається самій тіточці Марині!

І я заховався.

Не встигли гості розійтися, як сталася ще одна радісна подія: до нас приїхав довгожданий гість, рідний брат тіточки Марини, славетний музика.

Усі кинулись його обіймати й цілувати. А я не став лізти гостеві на очі, зміркував: познайомлюся з ним пізніше, коли випаде слушна нагода.

І нагода така випала.

ДРУЖЕ!

* Для чого Мицик прогриз дірочки в усіх шафах?

* Як тобі здається, чи тіточка Марина цьому зраділа?

* Що за візерунки помітили гості на пиріжках? А чому вони почали ганятися за Мициком? Чи справді хотіли взяти рецепт пиріжків?

Як я виступав у театрі

Виявилось, що брат тіточки Марини грає на флейті. Це чудовий інструмент. Жоден інший не може так гарненько пищати, як флейта. І на вигляд вона дуже гарна: з одного боку щілинка-пи-скалка, з другого — нірка, а посередині — блискучі кнопочки. Ще й до того ж зветься вона — піколо.

Дядечко-артист нам першого ж вечора зіграв на ній і заявив, що в нього завтра в театрі концерт. Він сам стоятиме на сцені і гратиме соло. Я зразу ж здогадався, що то він має на увазі сало, і все це мені ще дужче сподобалося.

На концерт вирішили йти всі разом, тому полягали спати в гарному настрої.

Але вранці дядечко-музика раптом сказав, що погано себе почуває і побоюється, що не зможе добре зіграти — «чого доброго, завалить увесь концерт». Тіточка Марина забідкалася, стала ламати руки й переживати.

— Боже ж мій! — голосила вона. — Я б усе віддала, аби концерт пройшов добре! Я б розцілувала того, хто виручить мого братика!

Почувши останні слова, я негайно вирішив допомогти бідному музикантові і водночас ще раз довести тіточці Марині свою дружбу. Зробити це неважко: флейту я завжди зможу замінити, особливо ж коли вона піколо. Там, де артист тоненької ноти взяти не зможе, я за нього пищатиму. Одного тільки я не знаю: як мені потрапити до театру?

Але все сталося дуже просто — допоміг щасливий випадок. Пам'ятаю, як мені закортіло ще раз глянути на цей чудовий музичний інструмент. Я виліз на диван і побачив, що футляр відкрито і в ньому лежить-красується оте саме піколо. Я миттю заліз у футляр і, на свою радість, окрім флейти побачив на м'якій оксамитній підкладці торішні крихти від солодкого печива. Потім із багатьох масних, солоних і солодких плям я з'ясував, що тут поперебували різні бутерброди, паштети, оселедець, огірочки, тістечка і цукерки — цілий гастроном! Коротше кажучи, дядечко-музика носив у цьому футлярі не тільки флейту, а й сніданки.

І ось, тільки-но я заліз у флейтину нірку, щоб познайомитися з нею ближче, вічко футляра закрилося і всередині стало темно, ніби в слоїку з чорною ваксою. Потім мене разом із флейтою кудись понесли. Виявляється, просто до театру. Таким чином я потрапив саме туди, куди треба. Не пам'ятаю, що було далі, але коли пролунав дзвінок, дядечко вийняв із футляра флейту і ми з ним вийшли на сцену. Всі місця в залі були зайняті. Петрик і тіточка Марина сиділи в першому ряду й дивилися на нас. Я дуже хвилювався, тому що виступав уперше в житті.

На щастя, все було не так уже й важко. Коли я висунувся з флей-тиної нірки, то побачив перед собою ноти. А вони всі подібні до мишок, білих і чорних, з хвостиками. Я одразу зрозумів, що там написано. Тому, коли дядечко тричі притупнув ногою, ми разом із флейтою запищали.

Успіх був величезний. Зал аж гудів від захвату. А Петрик навіть застрибав, коли впізнав мене.

Та найголовніше було не це, найголовніше сталося наприкінці. Справа в тому, що мені доводилося весь час міцно чіплятися за щось у флейті, бо, коли дядечко грав, робився сильний протяг і мені в спину повівав вітер. І ось, коли нам треба було взяти найвищу ноту, дядечко набрав у легені якнайбільше повітря та як дмухне — я не втримався і, наче куля, вилетів із флейти! Пролетів увесь зал та й гепнувся просто біля виходу. Публіка від захвату підхопилася з крісел. Такого музичного трюку в цьому місті ще жоден артист не робив.

Взагалі все вийшло чудово. Наш виступ закінчився навіть раніше, ніж треба було. Я побіг до роздягалки і знайшов Петрикове пальто. Це було неважко зробити, бо його пальто найкрасивіше: на ньому спереду і ззаду різні плями. Тільки-но я заліз у кишеню, як публіка побігла до роздягальні.

Додому ми їхали в таксі і довго не могли позбутися пережитих вражень.

Удома тіточка Марина прикладала до серця холодні компреси і стогнала.

А дядечко-музика ходив по кімнаті і весь час дивувався. «Не розумію, — казав він, — звідкіля в новому будинку миші?! Це ж рідкість! Ти не приділяєш їм належної уваги?!»

Я хотів сказати, що надаремно він про мене турбується. Та хіба тіточка Марина дасть слово вимовити! Вона закричала, що з неї давно вже досить, що якийсь-то терпець їй увірвався і що завтра ж вона приділить мені стільки уваги, скільки я заслужив, — принесе мені чудовий подарунок.

І якщо після цього концерту дядечка ще колись запросять до нашого міста, то все вже буде інакше...

Було дуже ніяково, що дорослі так про мене піклуються. Але я нетерпляче почав чекати завтрашнього ранку, себто сьогоднішнього, тому що тіточка Марина саме зараз пішла, щоб принести мені подарунок.

Тепер чекати залишилось недовго.

ДРУЖЕ! Допоможи мені знову, будь ласка!

* Дізнайся, що таке СОЛО. А що зрозумів під цим словом Мицик?

* Чим Мицику сподобались ноти?

* Як Мицик допомагав дядечкові на сцені?

* Чим подобалось Мицику пальто Петрика?

* Тіточка Марина обіцяла «приділити Мицику стільки уваги, скільки він заслужив». Як ти гадаєш, про що вона говорила?

Тіточка Марина приносить подарунок

Учора тіточка Марина обіцяла розцілувати того, хто виручить її брата. Я не полюбляю ніжностей, та заради дружби і спокою я б їй дозволив себе поцілувати.

Але ж тіточка Марина вранці навіть не глянула в мій бік. Вона схопила велику торбу і кудись подалася. А Петрик не втримався і все мені розпатякав. Він гасав по кімнаті і радісно гукав:

— Ура! Ура! У нас буде сибірський кіт! Мама зараз принесе чудового кота!..

Я догадався, що це і є мій подарунок.

Ой, здається, дзвонять. Хтось прийшов. Еге ж, це вона, тіточка Марина, з подарунком!.. Чого ж я стою?! Треба щось робити!.. Я знаю що: візьму й заховаюсь у нірку. Коли приносять подарунки, всі біжать назустріч, а мене не буде. Петрик і тіточка Марина почнуть дивуватися, шукати й питати: «Де ж це він? Де ж це він?» А я раптом висунусь із нірки й скажу: «Добридень, я тут! Я пожартував!»

І всім стане дуже весело. Ну, а там уже видно буде — сидіти в нірці ще або виходити... Пробачте — біжу!.. Я радий був із вами познайомитись і розповісти вам цю історію, бо ви вмієте добре слухати, а я люблю розповідати... Нічого, живі будемо — побачимось! Не знаю тільки де... А поки що на все добре! До скорого побачення!.. Ой!..

Юхим Чеповецький

ДРУЖЕ!

* Сподіваюсь, ти сміявся, читаючи розповідь мишенятка Мицика... А над чим саме ти сміявся? Чому?

* Вигадай та напиши інші історії про ці події: «Я — Петрик», «Я — тітонька Марина».

* Як ти гадаєш, чим закінчилася ця дотепна історія? Чи справді гітонь-ка Марина подарувала Мицикові кота? І що з того потім вийшло? Попереджаю, що кінець історії, який ти сам вигадаєш, має бути також смішним і щасливим для всіх її героїв!

* Спробуй намалювати свою історію в кількох малюнках. Можеш? Дякую!

Минув ще деякий час. Якось виявилося, що Питайко впорався і з книжками на другій полиці. Але цього разу він не міг чітко пояснити учням, які саме книжки хотів би тепер почитати.

— Я, власне, не знаю, які й про що бувають у вас книжки. Будь ласка, підберіть мені поличку на свій смак, — попросив розвідник. — Тільки не сваріться — я обов'язково перечитаю всі ваші улюблені книжки.

Заклик Питайка до мирного вирішення проблеми був зчасним. Знову кожному захотілося, щоб саме його улюблені книжки читав їхній допитливий товариш.

Мирне вирішення проблеми виявилося можливим. Кожен написав на невеличкому аркуші, які саме книжки він полюбляє, а Питайкові запропонували витягти один з аркушів.

Заплющивши свої очиці, Питайко витяг маленькою ручкою один аркуш з купки. Простягнув Арсенові:

— Прочитай, будь ласка, і знайди таку поличку...

На аркуші рукою Мишка було написано: